У першому пості “Про блог та про мене” вже писав, що я тотальний невдаха. Але невдаха – це не першопричина всіх проблем, це скоріше симптом, наслідок. І я довго намагався зрозуміти, чому я ось такий, чому у мене нічого не виходить у житті? Я розумів, що причина всіх невдач – я сам, але що конкретно стоїть за цим? Я шукав відповідь роками, “діагностував” сам собі такі речі як апатія, депресивний стан, імпульсивність, СДУГ, інтроверт, соціофоб, вивчена безпомічність і безліч всього іншого. Але відповідь знайшов лише місяць тому і на цей раз я впевнений, що це саме мій “діагноз”.
Не буду тягнути кота за бомбони… Мій “діагноз” – це Puer Aeternus, або “вічна дитина”, або синдром Пітера Пена. Іншими сл я інфантильна людина, але інфантильність – досить широке і розмите поняття, а Puer Aeternus чітко описує мене, от просто пряме попадання.
Що таке Puer Aeternus?
Puer Aeternus (“вічний хлопчик”. Є ще Puella Aeterna – “вічна дівчинка”) – це людина, яка не хоче або не може “подорослішати” внутрішньо (психічно, емоційно). А якщо більш детально то це людина, яка:
- уникає відповідальності та не хоче робити складний вибір,
- живе у своїх фантазіях і погано пристосовується до реального життя (багато мріє, фантазує, але не переходить до дій),
- уникає рутину, стабільність та дисципліну (для “вічної дитини” це все скучно, а вона хоче розваги і драйву, щоб все було в кайф),
- завжди обирає те, що хоче, а не те, що потрібно,
- відчуває, що у неї величезний потенціал, і вона створена для чогось величного, грандіозного (тому звичайна робота для неї не підходить. Така людина або часто змінює роботу, або довго сидить без роботи),
- часто не має власного доходу, а залежить матеріально від когось іншого (зазвичай від батьків),
- ніколи не може зупинитись на чомусь одному, бо завжди є відчуття, що може упустити кращу можливість, якщо зупиниться на чомусь одному,
- страждає на перфекціонізм (вважає, що має зробити все ідеально, а якщо не ідеально, то це провал. Тому, у таких людей або нескінченна підготовка до чогось, або постійні старти і злив),
- швидко запалюється якоюсь ідеєю, і так само швидко кидає її,
- ніколи (або дуже рідко) доводить справи до кінця (бо це б означало, що доведеться побачити реальний результат своєї роботи, а він зазвичай буде не такий крутий, як у фанатазіях “вічної дитини”),
- залежить від батьків (психо-емоційно і матеріально),
- не може побудувати серйозні, тривалі стосунки (бо Пуер не хоче прив’язуватись до когось, а також боїться втратити свободу, і також боїться, що як зупиниться на комусь одному, то може пропустити свою ідеальну “половинку”. В його фантазії стосунки, як і все інше, – це завжди щось ідеальне, без проблем і скандалів),
- не розуміє хто вона і чого хоче (це людина, яка у вічному пошуці себе, свого і своїх. Вічно у пошуці і не може зупинитись).
Поведінка Puer Aeternus (Puella Aeterna) – це завжди спроба психіки уникнути болю (страху, відповідальності, втрати). Але за це людина платить велику ціну… вона фактично не живе, у її житті нічого не відбувається і нічого немає… повна стагнація та застій.
І ось це все на 100% точно описує мене.
Чому людина стає “вічною дитиною”?
Все завжди починається з дитинства, зі стосунків між дитиною і батьками. У моєму випадку, це була гіперопіка і надмірний контроль зі сторони батьків. Вони хотіли зробити для мене все якомога краще, а вийшла ось така фігня – вони поламали мене, а точніше, не дали мені можливості до кінця розвинутись, дозріти. Я зараз не перекладаю всю вину і відповідальність на них, це просто констатація факту. Після школи у мене було декілька спроб почати жити окремо від них, але вони мене не відпустили. Можливо, мені в той час треба було просто втекти з дому, як це роблять деякі підлітки, але мені не вистачило на це сміливості і сили. Та й взагалі, авторитет моїх батьків для мене такий сильний, що я не можу їм протистояти. Я почуваю себе як той слон, якого від дитинства прив’язували за ногу до невеликого кола, забитого в землю… слон виріс і давно з легкістю може вирвати той кіл із землі і звільнитися… він може зробити це фізично, але не може зробити це психологічно. Ось так само і я. Я розумію, що якби я відділився від батьків, то я би не пропав в житті, але щось всередині стримує мене і не дає мені сепаруватися від них.
Як перебороти в собі “вічну дитину” і чи варто це робити?
Як показує мій досвід, зі своєю “вічною дитиною» потрібно боротися. Бо поки дитина бере верх, життя стоїть на місці… більше того, ти деградуєш і разом з тобою деградує твоє життя. А час то йде і він не чекає на тебе.
Чи потрібно повністю глушити в собі “вічну дитину”? Мабуть, ні. Тому що, як би це дивно не звучало, але у “вічної дитини” є і плюси:
- потужна фантазія і креативність,
- відчуття можливостей (таккі люди не обмежені рамками),
- швидкий старт (ідеальний “стартер”, але поганий “фінішер”),
- адаптація (ні до чого не прив’язується, та швидко адаптується до нового),
Тобто, є й сильні сторони, які не хотілося б втрачати.
То як перебороти в собі “вічну дитину”?
Поки що у мене немає чіткої відповіді на це питання, але цей блог і є про мої пошуки варіантів і спроби перебороти в собі Пуера. Буду писати про це в наступних постах, бо маю певні ідеї, як це зробити.
